Темрява у душі і темрява навколо...

Одного весняного дня стало вже зовсім тепло. Пам'ятаю, як яскраво світило сонце, а я йшла і думала, як у такі по-справжньому теплі весняні дні люди завжди йшли назустріч і посміхалися, а тепер ні. Люди йшли назустріч з опущеними плечима - ніби несли якусь надзвичайно важку ношу і дивилися в нікуди неживими очима. Я відчула це і зрозуміла, що я йду так само, як і вони, сумна і розгублена, відчуваючи, що найстрашніше вже тут, і я абсолютно не знаю, що буде у майбутньому...

Саме в той момент мене раптом осінило: "Це саме те, чого хоче досягнути Путін, чого хоче Росія. Вони хочуть нас залякати, хочуть контролювати наше життя і наші емоції. Хочуть зробити наше щоденне життя нестерпним. І ми здамося, якщо дамо їм це зробити. Але я не дам їм контролювати моє життя і емоції. Вони можуть загнати війська і танки, бомбити місто з повітря, залякувати і влаштовувати терор. Але більше я не дам їм можливості впливати на мене і на мій настрій. Я продовжуватиму жити далі, буду радіти сонцю, посміхатимусь людям, розповідатиму анекдоти, а паралельно з цим робитиму все, що можу, щоб вони вшилися з моєї землі якомога швидше."

З того дня я більше не боялася за майбутнє і я не була розгубленою. Я бачила попереду тривалу боротьбу, але я знала, що є й інші люди, які не відступлять, не дадуть морально себе знищити, які робитимуть все, щоб відбити навалу. А я просто намагалася робити те, що можу - манюсенькі, мікроскопічні кроки уперед разом з ними. Підсвічувати шлях маленьким вогником у суцільній імлі.

Мені дуже пощастило, що в якийсь момент я знайшла InformNapalm і Roman Burko. Бо у спільноті я знайшла не просто однодумців. Це - мої побратими. Ми з ними періодично сперечаємося і цапаємося - все в нас буває - але вони більше, ніж друзі. Це в якомусь сенсі моя інтернаціональна родина. Всіх вас люблю! Ви - найкращі!

Ignis vincit tenebris. Темряву долає полум'я.