Взимку 1567 р. два відповідні привілеї великого князя Зигмунта-Августа від 9 серпня 1564 р. і 20 травня 1566 р. були вписані до володимирських ґродських книг і традиційно «обволані» возним, себто гучно оповіщені на публічних місцях для максимального інформування населення. Володар від початку сповіщав своїм підданим, що згідно зі скаргою берестейських євреїв на безпідставне звинувачення мешканцями Росош Нахима (служебника митника Ісаака Бородавки) у замордуванні дочки росошської міщанки та ранішої справи з аналогічним звинуваченням у Нарві, він постановляє: «за вывіданемъ слушнымъ, ижъ крови дітей хрестіянскихъ жидове не потребуютъ и въ законі ихъ зменки жадное о томъ нітъ», до того ж не була доведена вина оскарженого «доводами слушними», звільнити євреїв від обвинувачень у Нарві навічно. Якщо ж виникне подібне обвинувачення, то доводити його мають четверо християн і троє євреїв. Всі такі ситуації великий князь мав розглядати особисто на сеймі у присутності своїх радників (панів-рад).
Однак, як повідомлялося у великокнязівському листі, за справу росошан, не чекаючи наступного сейму, взявся підканцлер Князівства, могилівський і берестейський староста Остафій Волович. Далі пристебніться, друзі мої, бо оповідання не для слабких. Остафій Волович, провівши розслідування, оповів про його результати письмово і усно великому князеві.
Опитані у Росоші чоловіки й жінки засвідчили, що дівчинку Нахим підібрав у полі та всадив до свого воза, коли вона з матір’ю поверталася додому. Джерелом інформації про подальші події для так званих свідків – 5 чоловіків і двох жінок була, як вони зазначили, єврейська дівчинка шести-семи років. Отож Нахим, привізши дитину додому, тримав її у печі три дні, годуючи пирогами та напуваючи медом і горілкою. Потому він з іншими євреями зарізав дівчинку та витяг її серце, яке вони лизали. Однак коли представник Воловича почав розпитувати кожного зі свідків окремо, вони запропонували різні варіанти: одні говорили, що серце спекли і з’їли, інші – що лише лизали. Дівчинка ж, від якої міщани довідалися про єврейський злочин, говорила, що нічого такого не бачила й не чула. Із тексту виглядає, що й про матір замордованої дівчинки ніхто не знав. Волович, не задовольнившися оповіддю посланця, наказав доставити усіх названих свідків і почергово кожного сам опитав. Результат був суперечливий, тож і в цій справі, як і в попередній із Нарви та ще якійсь із Більська, великий князь наказував: припинити безпідставні звинувачення, розпочинати справу, якщо свідками є четверо християн і троє євреїв, лише перед монархом на сеймі.
Ще одне підтвердження цього привілею датується 9 серпня того ж року. В ньому говорилося, що позаяк великокнязівські вироки по справах у Нарві і Більську не були вписані до судових книг і оголошені серед населення, виникло звинувачення у Росоші. Тож наказано, «аби помовцы на бачности міли, ижъ хто на кого ведетъ, а не доведетъ, тым самъ можетъ быти каранъ», та визволити євреїв від безпідставних обвинувачень «о різанье детей». Той привілей мали вписати до судових книг у всіх королівських містах, а також повідомити про це по торгах, містечках і селах, як монарших, так і приватних чи духовних, «абы не важился нихто голыми повістями кидатися на жиды». Лише за явними доказами, наданими сімома свідками (євреями і християнами), такі справи буде розглядати король на сеймі. Схоже, що саме в результаті цього наказу великого князя з’явилися відповідні записи у волинських ґродських книгах.
Король Стефан Баторій 6 серпня 1576 р. підтвердив ці привілеї свого попередника для євреїв Великого князівства Литовського, та вписав їх у свій.

Отож волинян поінформували про факти звинувачення євреїв у використанні крові християнських дітей. Які ж це мало наслідки? Мушу сказати, що три волинські випадки останньої третини XVI ст., які мені трапилися, фіксують відгомін цих текстів. Однак розвивалися принаймні два із них геть за іншою схемою.
16 червня 1587 р. володимирський єврей Мендель Тройник заявив у володимирській ґродській канцелярії про те, що його слуга Федько Пашкович, найнятий на службу на рік у його батька міського пастуха Пашка Єдуновича, повісився. Хлопця послали протопити лазню, а коли туди пішла дружина Менделя, щоб приготувати печеню, то виявила, що лазня замкнена зсередини. Мендель, не докликавшися Федька, зламав двері та побачив тіло, що висіло на крокві. Він тут же кинувся до навколишніх сусідів-християн, оповів їм про нещастя та закликав до лазні. Далі єврей побіг до ратуші, де розказав про пригоду бурмистрові і всім міщанам, а далі дістався до замку, де просив надати йому возного. Підстароста запропонував узяти возним Мойсея Дегтевського і додатково послав з ним свого слугу.

17 червня Мендель Тройник через свого уповноваженого вніс заяву перед підстаростою до володимирського ґроду. Він розповів про всі обставини нещастя, наголошуючи, що тіло хлопця під час обмивання оглядали возний, шляхта при ньому, представник бурмистра та інші свідки, шукаючи «по всих члонкахъ якихъ знаковъ кривавыхъ, аболи колотых, на ним видети жадного знака не моглъ кривавого, аболи колотого».

19 червня за скаргою Пашка Єдуна, батька Федька, розпочалася судова справа, суддями в якій виступали заступник володимирського підстарости, земський берестейський підсудок, володимирський ґродський писар, володимирський війт, двоє возних та багато інших осіб. Єдун через адвоката, міського писаря Яна Чарнацького, скаржився на Менделя Тройника, якому найняв свого сина «добре здорового, розуму зуполного, ни в чом не уломного, которого жадная немоц не опановала», а той хлопця «замордовалъ, обесил, зъ живого мяртвого учинил». Батько, привізши трупа до замку, просив дозволу «при трупе» присягнути.
Представник Менделя відповів, що його клієнт не має стосунку до смерті слуги, що засвідчують такі обставини: 1) Мендель має добру славу і про нього не було поширено жодної злої чутки; 2) поки хлопець служив, він не мав жодного конфлікту з господарями, відповідно, не було й причини для вбивства; 3) нещастя трапилося вдень близько 20 години (себто на наш час – близько 14) у відкритому місці між будинками християн біля дороги, якою люди ходять по воду; 4) парубок був повнолітній і сильний, міг покликати на допомогу в разі насильства, а сам єврей напевно його б не подужав; 5) якби єврей був винен, то мав би таїти вчинок і нікому того не оповідати, натомість він по «гарячих слідах» усіх оповістив про нещастя. Уповноважений Менделя поклав перед суддями виписи із судових та війтівських книг свідчень різних осіб, зокрема війта і райців. Серед низки виписів були і свідчення трьох міщан, які нібито бачили «тежь кров у того трупа на персях и ранку на езыку, с которое якобы кровъ ити мела». Наостанок адвокат Менделя просив дозволу, аби його клієнт міг присягою підтвердити свою невинуватість.

Підстароста, посилаючись на певний статутовий артикул, заявив, що суд у сумнівних справах має бути «ку вызволеню, нижъ ку караню склоннеишимъ». А у цій справі безсумнівними є такі обставини: хлопець був дорослий; нещастя трапилося у людному місці, а Мендель скликав людей до того, поки тіло ще не задубіло, відповідно, не минуло й години він моменту смерті; обвинувачений був людиною «не підозрілою», себто мав добру репутацію. Судді також покликалися на привілей для євреїв від королів Болеслава (Побожного, 1264 р.) і Казимира 1334 р., які «около умыслного для крви детеи хрестянскихъ забияня жидовъ выимуетъ». Визнання ж тих осіб, які ніби бачили кров у небіжчика на грудях і продовгувату рану на язиці, з якої сочилася кров, суперечать усім іншим. Возний також визнав, що оглядав тіло ще до того, як ті райці прийшли, і не бачив жодної рани ані на язиці, ані під язиком, та й ніде не міг дошукатися жодної рани. Судді підсумували, що саме возному найбільша віра у таких справах. Вони наказали присягнути Менделеві з дружиною і сусідом-євреїм, що «онъ сам и нихто з дому его того небощика не завесил ани онъ естъ причиною смерти его, ани ведаетъ о томъ, хто бы его обесилъ, ани тежь розумелъ, жебы коли собе якую смерть небощикъ сам задати мел». Як зауважувалося, після присяги всі звинувачення будуть зняти назавжди.

Павло Єдун не погодився із судовою ухвалою і заявив, що буде апелювати до володимирського старости кн. Костянтина Острозького. Апеляції підстароста дозволив та призначив день – 22 червня. Однак напередодні того ж дня (21 червня) скаржник заявив у ґроді, що звинуватив Менделя «зъ жалю яко отец, такъ тежъ и з намов людскихъ». Тож, «ничого не хотячы на сумненъе свое брати», звільнив єврея та увесь його дім від обвинувачень. Ба більше – дозволив йому не присягати. Змушення іншого до присяги, як уважалося, падає передусім на сумління не того, хто присягає, а хто ініціює присягу.

Далі ми розглянемо два інші випадки та поговоримо про співіснування на українських землях євреїв з іншим населенням. А тут хіба скажу, що цілком погоджуюся з думкою Тімоті Снайдера, що погроми виникають там, де зникає влада, або де влада усіляко розпалює ненависть. Утім, у цих історіях важила й сама самоврядна спільнота, зацікавлена в підтриманні миру: очевидно, що підбуреного якоюсь частиною співгромадян невтішного батька інша частина швидко переконала не створювати безпідставно собі й іншим зайвих клопотів. Тож і події Хмельниччини вкрай некоректно поширювати на весь попередній період загалом мирного взаємовигідного існування населення, строкатого в етнічному, релігійному та культурному аспектах. Врешті, і події війни середини XVII ст. потребують спеціальних серйозних досліджень.