23 вересня під час засідань ґродського суду староста кн. Костянтин Острозький особисто розглядав справу по звинуваченню Матвієм Малинським єврея Анчела і його тещі Фрейди. Скаржник заявив, що дочка його підданого Івана «естъ забита и утоплена, а в том замордованю объвиненъ есть жид володимерскии» із тещею.
У відповідь звинувачені акуратно виклали всі основні моменти привілею Жигимонта-Августа про заборону звинувачень євреїв у використанні християнської крови і оскверненні причастя та просили передати їхню справу на королівський суд під час сейму:
«Оказали прывилей его королевское милости Жикгимонъта Августа на кшталть декрету, на вечные часы учиненого, потом и право коронное, всем жидом наданое, которое ихъ от всих вобец урядовъ въ обвиненю и жалобахъ о речи светые и о кров хрестиянъскую волными чинит, але то толъко самой особе его королевское милости о то на сейме судити зоставует, просечи, абы были при правах и прывилею своем захованы, а на сеймъ за порукою певною одослани, хотечи се во всемъ водле прав писаных заховати, а там се и того на сейме пред его королевскою милостю справити».
Князь Острозький, утім, зауважив, що у звинуваченні немає жодної згадки «о зкгвалчене сакраменъту ани о уживане кърве хрестиянъское», а лише про вбивство і утоплення дівчини. Відповідно, справу розглядатиме він особисто.

Звинувачені заявили, що ані Малинський, ані будь-хто інший не можуть засвідчити жодних «знаків» їхньої ворожості до дівчини, навпаки, вони з її батьками «завъжды в доброй прыязни мешкали». А також під час проведення слідства не було виявлено доказів проти підозрюваних. До того ж нещастя із дівчиною трапилося вдень. Ніч уважалася недоброю частиною доби, тож і всі справи, що відбувалися у темряві, сприймалися як підозрілі.
Далі обвинувачені нагадали, що небіжчиця мала «форобу Валентого». Не знаю, що би це значило, але за описом схоже на епілепсію: «если то на нее напало, тогды и в яму яко хорая впасти и залитисе мусела». Вони також детально розповіли про свої кроки, коли стало відомо, що дівчина зникла дорогою додому: «пилност и старане чинили, якобы се о ней где доведати, и далисмы ойцови ее полгроша, абы заволати дал». Себто євреї оплатили публічне оголошення про зникнення служниці. Було зауважено, що попередньо в ратуші читалися матеріали слідства (шкрутинія), де не було свідчень, що кидали б тінь на євреїв. Ба більше, саме у той час, коли дівчина зникла, її господарі були в синагозі, що може підтвердити ще одна їхня служниця-християнка.

Обидві сторони, і звинувачені, й обвинувачі просили кн. Острозького про присягу. Присяга ставила остаточну крапку в суперечці, тож дозвіл на присягу для євреїв означав, що вони, присягнувши, остаточно виправдаються. Натомість якби присягу призначили батькам загиблої, від імені яких виступав їхній пан, і вони підтвердили таким чином свої свідчення – євреї по ідеї були б визнані винними. Тому за присягу зазвичай боролися обидві сторони. Утім, навряд чи позивачі із чистим сумлінням взялися би присягати, адже вони не могли бути певні у винуватості Анчела та його тещі. Тож присяга могла обернутися кривоприсяжництвом, що уважалося одним із найтяжчих смертних гріхів. А тому боротьбу за присягу з боку Малинського треба розцінювали як заяву на серйозність намірів обвинувачів. Згідно зі Статутом присяга у більшості випадків мала призначатися позивачеві, який зобов’язаний доводити вину оскарженого. Однак у випадку сумнівних доказів право присягати надавалося відповідачеві (себто на такий спосіб модифікувалася презумпція невинуватості): «Пан Малинъский просил, абы подданые его отец и матка тое девчины ку доводу прыпущени были. А жидове, иж ся, дей, на них ничого певного и слушного не показало, просили, абы они ку отводу были прыпущени а волными учинени».

Кн. Острозький надав право присягати Анчелові та його тещі Фрейді разом із трьома старшими єврейської громади за наданим їм текстом. Для слухання присяги, яка відбувалася у синагозі, староста послав возного Ісакія Долматського. Мені трапилося пару випадків єврейської присяги, яка мало чим відрізнялася від присяги християн, хіба вступними формулами. Християни клялися іменем Бога в Трійці єдиного, а євреї іменем «пана Бога живого, который сотворил небо, землю, море и вси речи, которые в них суть». Кінцева фраза звучала приблизно однаково: «и на том присегаю, если справедливе – Боже ми помози, а если несправедливе – Боже ми убий на души и на тиле».
Іннокентій Гізель у своєму трактаті «Мир з Богом чоловіку» зауважував, що кривоприсяжництво трапляється «унаслідок великого безчестя Богові, бо ж його, хто є самою Істиною і Правдою, притягають до утвердження брехні». Покаранням за це буде прокляття, яке прийде в дім того, «хто ложно присягає іменем моїм, і воно міцно осядеться в середині дому його, і вигубить його (Зах. 5)».

Справа закінчилася за класичним у волинському судочинстві зразком, що не залежав від етнічної належності сторін. Возний засвідчив, що присутні при присязі Матвій Малинський і його піддані, батьки небіжчиці, дозволили трьом старшим євреям не присягати, а от безпосередні обвинувачені присягнули і таким чином очистилися від звинувачень. Троє так званих «свідків», які насправді своєю участю в ритуалі хіба засвідчували довіру до присяги оскаржених, були звільнені не випадково. Адже таким чином позивачі демонстрували перед громадою і Богом своє милосердя як добрі християни, не обтяжуючи своє і чуже сумління зайвим примусом до присяги.

Як бачимо, всі учасники цієї та попередньої історій, незалежно від того, з якими упередженнями у своїх спільнотах мали справу, не виходили за межі окресленого правом поля. В обох випадках євреї уявляли, з якими звинуваченнями щодо себе вони можуть зіткнутися, тож одразу, на випередження, заявляли про нелегітимність потенційних інсинуацій. Окреслена на такий спосіб межа змушувала позивачів триматися на цій безпечній для супротивників території, де вже не мала значення етнічна та релігійна різниця. Звинувачення ритуального характеру трансформувалися у звичайну підозру в причетності євреїв до смерті їхніх слуг. Всі перебували у певності – «я знаю, що ти знаєш, що я знаю», і це знання забезпечувало кружляння сторін на безпечному для обох світів майданчику.

Можливо, що час виявився добрим вчителем. Адже в моєму арсеналі є ще одна справа, найраніша, де система неписаних домовленостей, які ми спостерігаємо у попередніх випадках, дала збій. У кременецьких ґродських книгах за 1575 р. є два записи. У першому кременецькі та заславські євреї скаржилися на заславського намісника Василя Копотя, який 11 травня захопив двох єврейок із їхніх будинків за відсутності чоловіків і посадив їх в ув’язнення. Далі він, «не чинячи на них нікоторого права, ани маючи на них жадного доводу», узяв одну із них Сару на тортури, звинувативши у добуванні християнської крови. Тож заявники просили втрутитися і вказати Копотеві, аби «так сквапливе не чинив». Заслав був приватним замком, тож формально кременецький староста не мав влади над намісником.

23 травня возний Гуляльницький визнав перед кременецьким підстаростою, що був у Заславі у справі острозьких євреїв «о змордоване и змучене» Сари, а при ньому був острозький намісник кн. Костянтина Острозького Михайло Павлович та двоє шляхтичів. Вони мали довідатися, що ж трапилося у Заславі. Мати вбитого хлопця Васиця розповіла, що її сина застрелили в домі єврейки Сари, невідомо хто. Вона та навколишні сусіди почули звук пострілу і крик хлопця й прибігли до єврейського дому. Вона бачила, що Сара, стоячи над хлопцем, намагалася зняти з нього сорочку. Потім, обірвавши, кинула її геть, а хлопця притулила до себе. Мати свідчила, що Василь Копоть насильно змушував її присягнути на доведення Сариної вини. Перед смертю сина Васиця його питала, чи бачив він убивцю, однак той і їй, а потім і Коптеві сказав, що нікого не бачив, а лише чув звук пострілу. Копоть узяв Сару «на пробу», себто на тортури, однак вона вини не визнала.

Потому та вся делегація відправилася до Олександра Ходкевича, на той час господаря у Заславі, просячи чинити згідно з привілеєм, даним євреям, а Сару віддати на поруки її острозьким родичам. Однак Копоть їх до замку не пускав і казав, що пан їх бачити не хоче. Справа на цьому обривається, але є велика ймовірність, що закінчилася вона настільки добре, наскільки це було можливо у тій ситуації. Недаремно у Заславі з’явилися острожани на чолі з довіреною особою князя Острозького, урядником Михайлом Павловичем. Князь мав використати свої впливи, аби допомогти «своїм» євреям у цій складній справі.

Є підозра, що убитий перебував наодинці із Сарою в її домі за відсутності чоловіка невипадково. Як невипадковим виглядає й підступне його убивство, а також дії Сари після того, як пролунав згубний постріл. Дивовижно швидко на місці злочину з’явилися свідки, зокрема й Копоть. Виглядає, що вбивця чекав на жертву, а сторонні особи чи не стояли на старті. Цілком імовірно, що Копоть вирішив помститися Сарі, звинувативши її в найдражливішому для християн злочині – використанні християнської крові. Очевидно, що такі звинувачення у Володимирі, де існували різні владні осередки, були приречені. Перехресні функції різних судових інстанцій напевно створювали можливості для різних стратегій/маніпуляцій учасників, водночас забезпечуючи прийнятні межі судових дискусій. У приватному замку, яким був Заслав, панував намісник власника, що й створювало можливості для зловживань. Але й тут існували владні противаги сваволі намісника, хай і неформальні – влада старости повіту та авторитет впливових на Волині осіб, які відчували свою відповідальність за збереження «спокою посполитого».

А ми прощаємося з «чорною легендою» євреїв і переходимо до світу повсякденних приятелювань і конфліктів, де обвинувачений у побитті єврея слуга кн. Чорторийського свої дії пояснював так: єврей з ним не хотів іти до корчми мед пити.

А це вам від писарчука, любителя івриту, подаруночок:)