А ковельский підстароста, міщани та райці Ковеля відмовилися видати «свого» ковельского єврея Мошка Ізааковича кам’янецькому купцеві Кіркорові Голубовичеві, хоч «правда» була на боці купця, адже Мошко не розрахувався з ним за партію волів.

Інша історія демонструє важливий аспект солідарності, який був зав’язаний на вигоді для обох сторін. Євреї виступали кредиторами для шляхти, а водночас фіксуются випадки позичок навзаєм. Траплялися ситуації, коли боржник-єврей, не віддавши вчасно позику шляхетному кредиторові, мусив прощатися на певний час, а то й назавжди, з домом, який містився у єврейській частині міста. Як ви вже мали зауважити, у волинських містах дільниці, де мешкало переважно єврейське населення, не відділялися від решти муром: єврейські помешкання могли міститися поміж осель християн, скажімо, на ринку, а міщани та шляхта виявлялися сусідами євреїв на Жидівській вулиці. У повітових містах Володимирі та Луцьку єврейські домогосподарства становили в середньому 20% від решти, в Кременці – 15. Важливою статтею прибутків багатших євреїв була оренда шляхетських землеволодінь, корчем, мит тощо. І саме тут – у перетині фінансових інтересів – фіксується чи не найбільше конфліктів, які потрапляли до судових книг. Адже євреї уважалися королівськими людьми, себто верховним суддею для них виступав монарх, а на місцях – його намісник-староста або заступник воєводи як головного урядника в межах воєводства – підвоєвода. Тож значна кількість справ євреїв зі шляхтою потрапляли саме до ґродських книг.
Як ви думаєте, кого зазвичай захищав шляхтич у конфліктах – «брата» шляхтича, який кривдив єврея, а чи єврея, який виявлявся «своїм» в силу різних обставин? Утім, не лише в ситуації зі звинуваченнями в ритуальних вбивствах, а й у низці значно тривіальніших справ, сценарії під час судового процесу та фінальні замирення між сторонами були спільні для всіх, незалежно від етнічної чи релігійної різниці.

7 квітня 1587 р. перед дев’ятьма суддями, обраними шляхетським загалом на час безкоролів’я по смерті Стефана Баторія, стали Федір Рудецький і княгиня Дмитровая Козечина Катерина з Фальчевських, яка тримала луцьке війтівство. Позивач Рудецький скаржився на орендаря Шаю Нахимовича, який разом із міщанами прийшов до дому його підданого Труша Микитича, захопив його та як «злодея, оземши за шию, ведучи через место Луцкое, до везеня замкового осадити дал». Після трьох днів сидіння Труша у замку його панові Рудецькому вдалося визволити підданого. Причиною нападу єврея, орендаря горілчаних мит (які припадали на війта), став той факт, що Труш «горелку над заказ и над звычаи, у себе маючи, шинковал». Луцькі міщани засвідчили, продемонструвавши свій привілей, що ніхто не має права в межах міста і одразу за ним «корчмы мети и шинку жадного делати». Рудецький на те твердив, що його фільварок не входить до складу міської землі, а є шляхетською власністю, де «волно ми естъ при тои маетности моеи и корчму збудовати». Але до суду він позвав єврея про насильство, побиття та ув’язнення свого підданого. Однак поки суд дискутував за закритими дверима про вирок у справі, сторони встигли домовитися: княгиня зобов’язалася перепросити Рудецького та заплатити дві копи за шкоди, а також відшкодувати його ж утрати по іншій справі; орендар Шая мав два тижні сидіти у замку, однак на прохання княгині, міщан і суддів Рудецький звільнив його від ув’язнення. Насамкінець позивач заявив, що його і перепросили, і віддали все, про що було домовлено, сповна.

У тому повсякденні, тісно переплетеному взаємними інтересами, не обходилося без спроб використати іншого собі на користь. Так троє возних визнали, що коли були у Суску, місцевий піп їм розповів, що на сповіді перед смертю возний Войтех Яблонський сказав: «В справе жида колковского Мошка Бахуровича, взявши от него пару чирвоных золотых, противко бурмистрови соколскому Гаврилу Пинчуку несправєдливе сознаня моего тєрмину до книгъ кгродских луцких подал, […], якобы мєнил собе быти тоє зранєнє и збите от мєщанина колковского Гаврила Пинчука, также и шкодъ при том нємало сталых».
А іншого разу володимирський слюсар Бахор визнав, що його пробував підкупити Федір Солтан: запросивши до свого дому, «почалъ мене лагодными словы намовляти, абых ему сознанье учинил перед урядомъ» та обіцяв за те дати 10 золотих і халупу у Володимері на своєму грунті. Але Бахор відповів, що таким несправедливим визнанням може «сумнене свое образити, а што болшого, могло би ми прийти и до присеги». Федір почав його переконувати, що простому ремісникові присяга не шкодить, а він допоможе її спокутувати. Однак ремісник стояв на своєму: він хоч і убогий, однак «не радувався тим подарункам», і просив, «абы мене до таких непристойных речеи болшъ не приводил». Через певний час і Федорів син Богдан намагався вручити Бахорові подарунок, тож слюсар, не бажаючи більше терпіти такого «великого набеганя», визнав цей факт публічно.

Ще вам одна історія про непевність судових заяв. Володимирське духовенство на чолі з владикою Мелетієм Богуринським скаржилося у ґроді, що у понеділок після Великодня вони йшли процесією «водле науки церковное з набоженством» від однієї церкви до іншої. Тож коли підходили «до церкви заложеня светого Николы, на Жидовской улицы», «неверные жидове» Ізраіл і Нісан, «на взгарду закону и виры хрестиянское каменемъ метали». Нападників піймали і посадили до замку в ув’язнення. Підстароста не поспішав із розглядом справи, однак духовенство напосідало. Оскаржені наполягали, що каміння не кидали та готові присягнути, з чим священники погодилися. Підстароста написав текст присяги і послав возного, який мав простежити за її виконанням. Після присяги скаржники визволили Ізраіля і Нісана від обвинувачень. Насправді історик тут у глухому куті: очевидно, що оскаржені були Бога духу винні і потрапили під руку випадково, однак чи кинув якийсь камінь підліток, а чи духовенству для чогось потрібен був конфлікт – суцільні питання. Для нас же важливий підсумок історії

А насамкінець історія, в якій дісталося усім – і євреєві, і підстарості, і його слугам, а найбільше – одному із призвідників конфлікту. Отож у дім міщанина, де на той час мешкали шляхтичі Полоз і Куневський, прийшов єврей Шанко у справі, а господар йому сказав: «Ты, жиде, чоловіче небачъный, пришол еси в дом до пановъ добрых, а шапъки не знялъ, мало еси ихъ поважилъ». Шанко на те відповів: «Есъли ся то вашей милости вадитъ с кривъдою, я и теперъ шапъку здойму». І зняв. Не зняти шапку – уважалося великою образою. Скажімо, формальною причиною конфлікту Володимира Заболоцького з кн. Криштофом Радзивилом, в якому Заболоцький поплатився головою, був той факт, що Заболоцький не зняв шапки при зустрічі. Отож шляхтич Полоз, який був при розмові господаря із Шанком, кинувся до єврея, дав йому ляпаса і поранив. Шанко, який знав напевно, що у таких випадках треба робити (як і всі інші у той час) пішов до замку скаржитися. Підстароста Стефан Княгининський послав свого слугу в місто, аби нагадати шляхтичам, щоб «спокойне и присътойне в місъти противъ подъданыхъ его королевъское милосъти заховали». Однак Полоз із Куневським побили і того посланця. Тоді до міста пішов сам Княгининський у супроводі возного і шляхти, боячися, як би чого не сталося. Побачивши ту процесію, Полоз і Куневський кинулися до шабель та почали погрожувати підстарості, а потім і за луки схопилися. У тій штурханині хтось ударив Куневського шаблею, в чому звинуватили Яхна Левієвича. Однак принагідно з’ясувалося, що він у «той зваде и меча не добывалъ». Власне, про правдивий перебіг події оповів сам винуватець убивства, юний слуга Ян Мазур, в домі у цехмістра Павла, де зібралося пристойне товариство, серед якого були і два возні. Цікаво, що не встиг Ян закінчити свою оповідь, як до господи прибув цілком випадково (а чи скоріше за все не випадково) брат Яхна Шимон Левієвич. Він же й зініціював засвідчення возними у суді розповіді Яна Мазура. Цікавинкою цієї історії є й той факт, що, як виглядає, у Яхна Левієвича була при собі шабля. Цілком імовірно, що вона була аксесуаром не лише для шляхти.

Отож на той світ дрібних конфліктів, солідарностей, домовленостей та примирень, в результаті яких розмивалися етнічні та релігійні вододіли, не варто накидати наші стереотипи.