Павло Коритенський вказував на певний припис ІІ Литовського статуту, де зазначалося, що «писмо а светки накгрунтовнейшие доводы». Він також вказував певну сеймову ухвалу, яка надавала першочергове право до присяги звинуваченому, особливо у тих випадках, де «голая жалоба и голые слова» не були підкріплені доказами. Існувало, щоправда, якесь свідчення возного, який щось вивідував у його брата луцького земського писаря Михайла Коритенського, однак воно, як твердив відповідач, до уваги братися не повинно. Бо й Михайло його не визнав, і возний міг фальшиво визнавати, ба більше – «далеко есть важнейшая присяга шляхетская, до которое се я беру, нижли вси доводы жидовские».
Єврей, за словами Коритенського, не мав свідчити ще й тому, що «справа не межи ровными, одно межи жидом а шляхтичомъ». По-друге, Коритенського позвав до суду не Маєр, а кн. Януш Збаразький (про чужу кривду ніхто інший не може позивати, лише особисто скривджений). По-третє, присягати на доведення своєї невинуватості має саме Коритенський, бо інакше євреї можуть «виприсягти» з маєтності будь-якого шляхтича, адже «яко их вера злая, такъ и присяга не важъная».
Судді, однак, ухвалили присягати саме євреєві, а Коритенському заборонили скаржитися на їхній декрет до короля.

В іншій справі, яка розглядалася самоврядним шляхетським судом у кількості дев’яти осіб під час безкоролів’я, луцький єврей Шлома Єрусалимець оскаржив Києво-Печерський монастир на чолі з архімандритом, володимирським та берестейським владикою Мелетієм Хребтовичем- Богуринським, які вигнали скаржника з орендованого у них маєтку раніше визначеного часу. Адвокат відповідачів пробував відкласти справу з низки причин, зокрема, на тій підставі, що євреї не мають права орендувати землю, адже це означає, що вони тримають християн у неволі: «А жидъ если жебы арєндою тое именє дєржалъ, тогды тыми людми росказываючи, поготову бы их в неволи мел, бо хто кимъ росказуеть, тот того в неволи маеть» («розказувати» – «наказувати»). Цей момент цікавий, однак до уваги судді його не взяли як такий, що не стосується суті обвинувачення. Вони зосередилися на самому факті відібрання орендованого за письмовим договором маєтку. На цій підставі Єрусалимцю призначили присягу на доведення своєї скарги і втрат.

Ще одна прикметна деталь, яка демонструє непевність скарг – єврей зменшив перед присягою попередньо заявлену суму шкод, що означало: у позові вона була перебільшена, однак брати на совість через це гріх не випадало. Укладачі ІІІ Литовського статуту спробували поборотися із перебільшенням позивачами вартості своїх кривд, зазначаючи окремим артикулом, що в разі зменшення їх перед присягою позивач утрачає все. Однак на українських землях ІІІ Статут формально не діяв, принаймні його завжди можна було оскаржити.

Отож, попри всі апеляції шляхти під час процесу до суддівської солідарності (як християн) з приводу «злої» віри юдеїв залишалися поза увагою. А присяга призначалася згідно з правовими нормами, чи в окремих випадках згідно із позасудовими міркуваннями суддів, однак переважно в сірій зоні, де не було прямої дії закону.

Ну гаразд, скажете ви. Право є право. Але шляхетська честь поза конкуренцією. Єврей міг перевищувати багатьох шляхтичів у багатстві, міг купити собі шляхтича-адвоката чи якогось судового урядника, міг орендувати, попри правові заборони, маєтки, однак де йому дотягнутися до шляхетської честі. Однак у строго ритуалізованих іграх із честю була щілина, яка дозволяє припустити, що й ментальні бар’єри зрідка давали збій. Скажімо, коли єврей вступав у конфлікт зі шляхтичем і своїми діями ображав його честь. А, як ми знаємо, честь можна було образити легко.

У шляхетських ритуалах конфлікту був один, що маркував насильницькі дії шляхтича як рицарські: перш ніж удатися до сили, шляхтич мав публічно повідомити про це супротивника, оголосити йому про помсту. Це оголошення мало назву «одповідь». Ми ще до нього якось повернемося, тут же скажу, що одповідь могла бути оголошена усно, а могла присилатися у вигляду «цидули одповідної». Передбачалося, що одповідь, як і виклик на поєдинок, дається рівному собі за честю. Яке ж було моє здивування, коли я знайшла в судових книгах цидулу, що її прислав ґоноровий Григорій Колмовський орендареві Балтазара Гнівоша єврею Рубіну. Балтазар передав її до суду для запису, вказавши, що Колмовський розгнівався безпідставно. Лист був написаний по-польському, а от писарі згідно з мовним режимом переклали його руською (а я дла вас частково переклала сучасною українською). Цидула звучала так:
«Пане жиде, орендарю бородчицький! Ніколи тобі нічого такого не зробив, аби ти міг мене так злегковажити, що мене не раз від тебе дотикає». Як писав автор, Рубін перейняв на дорозі попа і боярина Колмовського, «помордовалъ такъ, яко ся тобе подобало, и побралес у них речеи немало». Далі йде список відібраного, виключно для любителів таких деталей, кого не цікавить – можна пропустити: «у боярина моего взялес сукню блакитную люнскую, и кордъ, и шапку, а взялес моих пенезеи властных золотыхъ петъдесят, которыемъ давалъ на потребы мое властные, кожухъ кроликовыи, сукна люнского блакитного аръшиновъ дванадъцатъ, каразие белое локотъ десетъ, сермяг дви, с коня узду, а возъ казалес з села с Корневы гнати. У попа взявъши, збивши, шапку оксамитную, лисами подшитую, сукна люнского аръшиновъ пять, грошеи копъ десетъ».

Закінчувалася цидула словами: «А такъ мне нелзе. Если ми того не вернешъ, подданым моимъ и мне, теды я на тобе и на горъле твоемъ того шукати буду, кгдыжъ такъ нецнотливыи лупъ чинилъ и бои подданымъ моимъ, а мне деспектъ». Підпис, щоправда, дещо дисонував зі змістом: «Вашої милості приятель Григорій Колмовський».

У цій «одповідній цидулі» багато дивного. Зазвичай шляхтич, пишучи щось подібне своєму недоброзичливцеві, намагався його образити. Отож називав лише по імені та не уживав форм увічливості. Зверніть увагу також на кінцеву фразу, де Колмовський говорить, що Рубін завдав шкод його людям, а його самого образив – учинив деспект, себто тут звучить знак рівності між сторонами. Рубін виявляється достойним супротивником для помсти Колмовського, я вам скажу, дуже непростого чоловіка у тому світі.

Отож конфлікт і право зрівняли присягу християнина і юдея, ба більше – честь шляхтича й особи простого стану.