Це сталось у базовому таборі восени минулого року: Ваня піднімався з першого поверху і нарвався на молодого п'яного інженера, що жонглював гранатою ф-1. Іван охренів з такого видовища і попросив віддати її - інженер і віддав, але без чеки. Ваня спробував викинути її у вузеньке вікно, заклеєне плівкою - і не встиг. У двох метрах від місця вибуху, за стіною, я саме скидав бронежилет після наряду і коли вибіг у коридор - на місці вже був Володимирович й кілька бійців роти. У калюжі крові Ваню перев'язали сраними есмархами й відправили на 66-й госпіталь. Однієї кісті не було взагалі, від пальців лівої руки лишились клапті шкіри. Пізніше ми дізнались про чисельні осколки в ногах та внутрішніх органах. Дибіл-інженер теж зловив кілька - поки Ваня кричав і намагався викинути ф-1, він чкурнув нагору й зловив шмат заліза в п'яту точку. Вані чудом врятували майже всі пальці лівої руки. "На пам'ять" про інцидент базовий табір досі зустрічає посіченими стінами між поверхами.
Ваня лікувався майже рік. Десь місяць тому набрав і повідомив, що приїде у батальйон за документами разом із дружиною. Я трохи боявся їх приїзду - боявся побачити зламану каліцтвом людину і жінку, змучену тяготами догляду за неповноцінним чоловіком.
Як же я помилявся. Так, Ваня був без кісті, але чертовскі жорстоко й вміло розігрував нас, подаючи праву руку й сміючись з реакції старих знайомих, що губились та не знали, як до нього підступитись)). Вони з дружиною так мило підколювали один-одного, що почасти ми не знали як реагувати на їх жарти, поки ті не починали в унісон сміятись. Було очевидно, як у них були проблеми - то вони давно позаду. Ваня просто сяяв і не міг наговоритись - ледве вдалось спетляти від нього поспати). Наступного дня вивезли їх на автовокзал і вже з вікна машини я любувався картинкою, як вони, обнявшись, поволі чимчикували до кас. Цей кадр я пам'ятатиму ще дуже довго.