Що ми знаємо про Чорнобиль?
Точніше, яким ми його уявляємо?
_______
Вчорашня поїздка вибила мене з колії. На день я опинилася в населених пунктах, яких не існує, де стоять не будинки, а їхні тіні, де природа відвойовує своє так швидко, що відразу відчуваєш свою немічність. У Зоні час завмер, він там вже й неважливий. І тільки галас від туристів та дозиметрів нагадує, що на дворі 2018.
....
Йдемо по селу Залісся. Найбільшому колись у Зоні. Я обережно заглядаю у ще цілу, як не дивно, шибку єдиного дерев’яного будинку, який нам вдалося побачити під час поїздки. В кімнаті все так, наче її власник просто встав і пішов заварити собі кави. У кутку стоїть ліжко з матрасом і подушкою, попід вікном — стіл, обабіч нього — велика шафа. М’яке сонячне світло заливає помешкання, і тільки тому стає зрозуміло, що в ньому повно пилюки та павутини. Повіває вітерець. Порипують старі дерев’яні віконниці. На секунду здається, що маленькі різьблені пташки над ними ворушаться.
.
Дуга. Безкінечно довга антена, яка мала фіксувати запуск міжконтинентальних балістичних ракет. Поки її добудували, вона вже морально застаріла. Нераціональне використання коштів, я вважаю. Але в Союзі любили такі широкі жести. І де він тепер? Розпилений на металобрухт, розкиданий як непотріб. Прям як частина малої антени.
Поруч з Дугою містечко Чорнобиль-2. З-за лісу видно декілька 5-поверхівок. На верхньому поверсі однієї з них чути звуки піаніно. Мабуть, хтось із туристів зле жартує. Чи вітер?
.
Від Копачів незакопаними (так, уявіть, село Копачі закопали!) лишилося декілька будівель. Туристам показують одну — дитячий садок. Незрозуміло, як так сталось, що мародери залишили тут купу металевих ліжок і батареї. Уся локація залишає гнітюче враження. Не знаю, чому. Можливо, бо атмосфера щасливого радянського дитинства така.
.
Саркофаг, що вкриває реактор, найбільша арочна конструкція у світі. Але ракурс, з якого його дозволено фотографувати, навіть не натякає на це. Точно не найцікавіша локація туру. Особливих емоцій не викликала. Хоча це саме вона стала винуватицею усієї катастрофи.
.
У Прип’яті стало спекотно. Сонце шкварило так, що захотілося взяти склянку сітро з автомату і вирушити в круїз на «ракеті» уздовж набережної. Точніше того, що від неї залишилося.
Місто-мрія, такий собі Лас Вегас Радянського Союзу тепер просто примара. Вулиці й площі поросли лісом, у будинках нема ні вікон ні дверей, до нас навіть лис Семен вийшов привітатися. Дивними для мене серед всього цього виглядали колишній супермаркет і парк розваг. Мабуть, бо вони про радості життя серед руїн. Колесо огляду досі стоїть так, наче до нього ось-ось прибіжить натовп дітей і вона закрутиться... Як крутиться життя скрізь поза Зоною.